Непал, трекінг навколо Аннапурни

Трекінг навколо Аннапурни (Катманду-Дарапані-Чаме-Апер Пісанг-Нгавал-Мананг-Шири Харка- озеро Тілічо- Ледгар-Хай Бейс Кемп- Тронг Ла-Пасс-Муктинанх-Марфа-Гхаса-Бені)

Все почалосья з того, що якось вранці за чашкою кави на роботі, співробітник почав розповідати, що планує подорож до Непалу, і я , що для мене зовсім не характерно напросилась з ним в компанію. Навіть не будучи ні разу на Говерлі (тільки в Карпати на підйомнику влітку) і не усвідомлюючи складність маршруту. І вже коли до поїздки лишалось 2 тижні, квитки були куплені, гроші здані, речі зібрані я начитавшись інформації про гірську хворобу і складність маршруту, трішечки злякалась, але дітись було вже нікуди. Я так і не зізналась друзям, які мене взяли з собою,  що це мій перший похід в гори.  Особливо ретельно я вивчила симптоми гірської хвороби (нудота, запаморочення, поганий настрій, набряк мозку), а оскільки мозок, це єдине чим я заробляю собі на життя, (хоча іноді туди приходять думки і я їх думаю), мені стало його шкода.  Тому я за 2 тижні почала пити вітаміни і ретельно вивчила всі симптоми набряку мозку.

І от настав день Х, коліна почали труситись ще на під’їзді до аеропорту, а за 5 годин польоту (купували квитки Київ-Катманду з пересадкою в ОАЕ) я втомилась лякатись і розслабилась. В Аеропорту ОАЕ довелося чекати 9 годин, не зручно було те, що нас не випускали за його межі, а єдиний готель був зайнятий, іншими охочими поспати вночі, тому прийшлось ночувати прямо на підлозі. Порада – візьміть з собою в ручну поклажу спальний мішок, каремат і бутерброди, бо як і в будь якому аеропорту ціни на їжу дуже космічні. Далі з ОАЕ летіли в Катманду ще 4 години, і десь зовсім дівся страх літати. Щодо візи, то в Непалі її можна отримати прямо в аеропорту заплативши за неї  близько 40$,  а чекати вам доведеться хвилин за 15. І коли дочекавшись,я вже тягнула руку за паспортом з візою, по ньому пробіг велетенський тарган. «Це в нас такі свійські тварини», – сказав прикордонник і засміявся. А в мене чомусь з’явилось бажання побігти з аеропорту, не гаючи ані хвилин, на зустріч новим пригодам в Катманду. Перше, що кинулось  у вуха, це шум міста, в очі і зуби кинулась пилюка, а на голову палюче непальське сонце. Порада, – вдягніть баф, він захистить вас і від пилюки і від сонця.

Непальці (з якими ми попередньо домовились про супровід на маршруті трекінгу  та гіда) зустріли нас гірляндами з чорнобривців на шию, посадили в комфортабельний автобус, сидіння якого чомусь були оббиті тюлею, і повезли вулицями Катманду не дотримуючись жодних правил дорожнього руху.  Жили ми, як нам казали в найкращому готелі міста «Нірвана» за 30 доларів ніч. Але це в Катманду він найкращий і найдорожчий (я б дала йому пів зірки), з видом на будівництво, яке чомусь проводилось переважно вночі. Порада, – лягайте спати в готелях Катманду при вимкненому світлі, щоб не так огидно було  лягати в ліжко.Рано вранці нарешті почався наш трекінг. Правда спочатку ми доїхали автобусом до Бульбуле, далі пересіли на менший автобус, бо великий не проходив по вузькій дорозі, і тут у мене почалась паніка. Автобус весь час їхав над прірвою, застрявав на великих камінцях і було таке враження що зараз ми всі помремо. Тепер стало зрозуміло, чому у списку потрібних речей, які мені вислали друзі, було 12 пар білизни, і чому нам ще в аеропорту наділи на шию віночки з чорнобривців. «К Богу в гости не бывает опозданий», – жартували друзі, хоча мені чомусь було зовсім не до жартів. Порада – в автобусі не сідайте біля вікна, бо вам також буде не до жартів. Так з горем пополам ми доїхали до Сянгу (висота 1300 м), і я зрозуміла, що найкращий готель в Катманду, дійсно таки був найкращим. Кімнатою було вікно, двері і дві дерев’яні лавки, з щілинами в підлозі таких розмірів,  що випадали сірникові коробки. Та найбільше мою психіку травмувала конструкція душ-туалет. Це коли над діркою, як над прірвою, висить лійка для душу, і можна заразом помитись і сходити в туалет, чи навпаки.

На ранок, нарешті, був перший день пішого маршруту. Спочатку я думала що загину прямо на місці, особливо коли встало сонце і почало безжалісно пекти, але далі змирилась з своєю долею і рюкзаком на 13 кг, тому що природа була настільки яскравою і незвичною, що забувалась втома і бажання впасти і не дихати. На шляху трекінгу, розташовано багато так званих кафешок, де місцеві жителі заварювали чай з молоком яка (це така свійська тварина),чай варто спробувати, бо він виявився дійсно  смачний і додавав сили. Біля водоспаду наша команда, не зважаючи на вмовляння гіда, що це небезпечно, почала пити воду і набирати її в пляшки (тому що пляшка води 1,5 літра коштувала 15 грн). Я як сама перелякана почекала дві години потому, і теж спробувала воду, яка виявилась дуже смачною. В роздумах і філософських міркуваннях ми пройшли 5 годин, і дійшли нарешті таки, як і планували до Дарапані (висота 1860 м). Тут умови проживання були ще гірші ніж в попередньому гестгаусі (і так було майже завжди) . Але ми вже почали по трохи звикати до всього, і тільки но я пірнула в спальник і кліпнула, вже й ранок прийшов. З Даропані зранку ми вирішили йти до Чаме (2670 м). На думку чомусь весь час приходила пісня Земфіри, -«Искала тебя-Ночами-Чами-Чами», нарешті я зрозуміла глибокий сенс пісні і що саме шукала Земфіра. Йти було не так вже й легко, особливо для першого разу, і іноді мені хотілось стати сороконожкою, щоб мати не 2 ноги а 40, особливо коли починались круті підйоми. Але краса, свіже повітря,спів пташок і аромати квітів, компенсувала всі недоліки і незручності. Душа співала, і я ні на хвилину не шкодувала про свою подорож. З філософськими роздумами і фотографуванням до Чаме йшли 7 годин.

Наступного дня ми вирушили в Аппер Писанг (3700 м), природа дещо змінилась, тропіки і бананові пальми на ялинки, а ялинки на гостре каміння і цікаві фігури. Несподівано ми почали грати в гру, хто перший добіжить до душа в того буде тепла вода, тому що теплої води на всіх не вистачало.  Мені геть не щастило. Цікавим в  Апер Пісанзі (він же Верхній Пісанг) був буддійський храм, де нас безкоштовно пригостили чаєм і пігулкою від всіх хвороб. Саме з цього міста почалися  вітри, зовсім зникла рослинність, але з’явилися прекрасні види на вершини гір. З Аппер Пісангу ми вирушили в Нгавал, і тут я дізналась якими бувають перші симптоми  гірської хвороби. Раптом захотілось плакати і жаліти весь світ, всіх бідних, голодних і знедолених, тому натягнувши окуляри я йшла мовчки, плакала і ні з ким не розмовляла, а ввечері розболілась голова. До того ж, чим вище ми підіймались, тим  ставало дедалі холодніше , майже спартанські умови.

З Нгавалу ми пішли в Мананг. Перше, що я побачила прокинувшись, це був сніг, білий і пухнастий, з різними візерунками. Ставало дедалі холодніше. До Манангу (висота 3500 м) дійшли години за 4, зайшовши по дорозі в аутентичне поселення «Брага». На вигляд це були покинуті руїни старого міста, а як виявилось це повноцінне житло місцевих мешканців (і ми ще жаліємось що нам погано жити). Сьогодні мені пощастило, я встигла на прохолодний душ, а тому задоволена і щаслива, а головне чиста, пішла з друзями шукати печери, набираючи висоту з 3500 до 4000 для акліматизації. Так високо я ще ніколи не піднімалась, але друзі сказали, що без цього не обійтись і це корисно для судин. Почала дуже крутитись голова, печер ми так і не знайшли, але побували на місцях медитації йогів, де в келіях на висоті 4000 метрів навіть електричне світло є. А шо, йогам теж подобається комфорт.

 Манангу вирушили в базовий табір  Шири Харка (висота 4070), де були дуже смачні піци, пасти, хлібці, і стала зрозумілою, якщо пожити тут днів зо два і пожерти так, як жерла я і сусіди росіяни, то харька стане справді ширшою. Перехід був важким, тому що спочатку було холодно, потім спекотно, потім просто тяжко йти, через круті підйоми. З останніх сил дерлася на гору, язик був десь на рівні колін, навкруги були гори, милуватися б і милуватись, але хотілось просто вмерти, щоб тебе замело снігом і нікуди не треба було б вже йти. Та майже всі з нашої групи вирішили піти далі в базовий табір, щоб потім піднятись піти до озераТілічо (висота 4919 м) для подальшої акліматизації, а калічі і інваліди, чи просто ледачі люди і ненажери, – тобто я, лишилась чекати їх повернення наступного дня.

Робити було нічого, крім того, що їсти, і прати білі речі, бо мені чомусь білий колір здавався дуже гарним, та як виявилось не практичним, і я цілий день прала речі в льодяній воді. Дуже шкодую, що не пішла на Тілічо, тому що друзі прийшли з купою приємних вражень, а я як бабця біля розбитого корита. Порада – не беріть з собою білих речей, і не лінуйтесь ходити і бачити більше. Чомусь зразу після того як я попрала пішов сніг, стало дуже холодно, прання позаносила в кімнату, запалили свічку щоб зігрітись, але не допомогло, закуталась в спальник, на голову аутентично капає з розвішаного в кімнаті, хотіла заснути, ставало все дедалі холодніше, почались плутатись думки від холоду. Зранку навіть довелось йти в душ в шапці, щоб голова не замерзла в процесі миття. Це були незабутні відчуття, зате я відчувала, що загартовую свій організм. Порада, якщо холодно,і  треба зігрітись, а нема чим, потрібно просто роздягнутись, а тоді вдягнутись і стане тепліше.

З Шири Харка ми пішли в Ледгар (висота 4200), де води і душів не було взагалі, і її (воду) видавали кухоль на людину. А температура все падала, тому всі зібрались в їдальні біля буржуйки, яку топили , не повірите, коров’ячими кізяками, тепла від неї було не дуже, але це ж краще ніж нічого. Світла також не було, тому прийшлось лягати спати в шапці з ліхтариком на лобі, на випадок якщо вночі захочеться вийти зі спальника.

Наступного дня ми вирушили в Хай Бейс Кемп(висота 4900), звідки повинні були стартувати через перевал. Голова крутилась як на каруселі, йти було важко, весь час наче закачувало і паморочилось, але думка, що завтра буде ще важче гнала на гору. В Хай Бейс Кемп вода замерзла не тільки в душі,і ми ледь знайшли за кухнею бочку з водою, і набрали, щоб вмитись, бо були схожі на маленьких бомженяток. 

Раптом прокинувся вовчий апетит, мабуть від страху перед завтрашнім сходженням. Скажу чесно я стільки з’їла за 4 години, скільки не змогла б за нормальних обставин з’їсти за день. Мабуть інтуїція спрацювала і я накопичувала в складки сало, адже це була сама холодна ніч. Вночі дуже нудило, я вийшла на вулицю і застигла від подиву. Яскраво світив повний місяць, немов поліцейський прожектор, а по схилам гір біля нашого будинку, гуляли білі коні з довгими гривами і дзвіночками на шиї. Коні пересувались, а дзвіночки робили так дінь-дінь. Звук їх був приємний, і контрастував з тишею, від того,що на конячок насувався туман з Анапурни, здавалось, що нічого не існує крім тиші, і дзвіночків. Зорі ж були так близько, наче їх можна назбирати в жменю і зробити з них яскраве намисто. Я милувалась цією картиною вдихаючи свіже морозне повітря, забуваючи про нудоту і де я, і хто я. А за кілька годин потрібно було вирушати в дорогу.

Почали збиратись о 4 годині, о 5 годині вирушили. Спочатку було просто холодно, потім дуже холодно, потім нестерпно холодно, вітер пронизував до кісток, йти було темно і страшно, дихати важко. Сонце сходило дуже повільно, почали пригадуватись картини з життя, але як тільки зійшло сонце стало тепліше. Сніг хрустить, сонце світить очі, йти стало приємно, та після набору висоти 5200 м почались всі прояви гірської хвороби (нудота, головний біль, і втрата координації руху). В очах потемніло, перестала розуміти де земля, а де небо, весь час падала, вставала і йшла далі. Здавалось, що пересуваюсь по міліметру. Порада, – якщо буде погано і важко, для полегшення  потрібно розстібнути одежу, щоб тіло дихало.

З горем пополам і 2 таблетками глюкози дійшла до перевалу Тронг-Ла-Пасс (висота 5416), ледь не вмерла, а друзі там вже сидять такі веселі чай п’ють, чекають мене і фотографуються. Нажаль я змогла сфотографуватись тільки сидячі, бо на відміну від інших мені хотілось не чаю, а лише одного,дуже швидко бігти вниз, щоб перестало нудити. Бігла так швидко як могла, потрібно було зменшити висоту на 1600 метрів. Так я і добігла години за 3 до Муктінатху (висота 3800 м). Оселились в готелі «БобМарлі». Умови в готелі були не дуже комфортні, але їжа дуже смачна. Пішли гуляти містом, скажено боліла голова, натрапили на місцевий храм. А краще сказати храми, бо поруч з буддійським храмом, був індуський і вони собі мирно існували. У індусів було  свято, вони пірнали в невеличкий басейн без одежі, а тоді мили голову під струмочками, що бігли по периметру у формі літери П. В мене сильно боліла голова і ми з друзями вирішили так само помити собі голову в струмочках. На диво біль минула, а пізніше ми дізнались, що це були 108 священних джерел, і ми не очікувано для себе здійснили священне обмивання.

З Муктінатху ми вирушили в Марфу (висота 2680), трошки вища за нашу Говерлу. Дорога була переважно вниз, а погода ставала теплішою, що не могло не викликати радості в душі і посмішки. Шлях до Марфи лежав через долину вітрів і ми на власній шкурі відчули, якими бувають вітри, мене майже не здуло разом з рюкзаком. Йти було страшно, обличчя моментально стало чорним, насипало повні очі і рот піску. Але не зважаючи ні на що ми такі дійшли до міста.  Марфа дуже гарне і зелене місце, де роблять  смачне яблучне варення, яблучні соки смачні пироги з яблуками. На дахах будинків в’язками лежать дрова, як нам пояснили, місцеві жителі збирають їх все життя, щоб після смерті їх спалили на цих дровах. В Марфі вже знову було дуже багато зелені, квітів і яблуневих садів.

З Марфи ми вирушили в Гхаса (висота 2010 м), йшли довго, майже день.  Коли залишалось йти ще кілька годин, по дорозі їхав автобус, ми вирішили, що  декілька чоловік, яким дуже важко йти поїдуть, а разом з ними ми завантажимо наші наплічники.  Я ніби то зайшла лише щоб занести чийсь рюкзак, але автобус набився людьми і поїхав, половина групи лишилась йти пішки, більш ледачі, як я, поїхали. І тут я зрозуміла, та і решта теж, щ о краще було б піти пішки разом з рюкзаками, бо автобус  їхав над прірвою з двох сторін, і застряг колесом на великому камені, погойдуючись туди-сюди,і ніяк не міг зрушити з місця. А гойдався, ой як же ж він гойдався. Діти плакали, жінки голосили, я згадала всі молитви які знала, і вже подумки, вкотре, прощалась з життям, роботою, друзями. Знову чомусь згадала віночки з чорнобривців, і 12 пар білизни у списку.  Але автобус погойдався ще декілька раз і нарешті рушив, і ми дуже сильно відчули, що життя неймовірно прекрасне, коли доїхали до Гхаси то я і решта переляканих сіли біля автобуса прямо на купу сміття  і дурнувато посміхаючись раділи сонцю, деревам, небу, одне-одному (як мало людині треба для щастя). З Гхаси закінчився наш пішохідний трекінг, і  ми найняли автобус до  Бені. Їхати було чудово, гірські прирви не такі вже й високі, дорога широка, їхали години 3, по дорозі заїхавши в Татопані ( гарячі джерела). Сміливості там скупатись вистачило тільки двом,  решта ж із заздрістю спостерігала на березі, як зі словами «Боже, ти є!» після всіх 

поневірянь і холоду, сміливці нарешті розслабились в теплій воді, а ми, звичайно ж, їм заздрили. В Бені була година до автобусу на Покхару, тому ми вирішили пообідати. Раніше я б ніколи не зайшла в таку кнайпу поїсти, але вже звикнувши до місцевих умов антисанітарії з задоволенням  замовили собі їжу. Встигли принести тільки салат, в очікуванні основної страви, прогулюючись біля вікна, я раптом побачила як наш автобус від’їжджає. З переляку ми покидали їжу і побігли доганяти автобус, давши офіціанту замість 40 гривень (на наші гроші) 300 грн,  та зрозуміли ми це тільки сівши в автобус, і ще довго згадували його витріщені на нас очі і фразу, « то може вам з собою загорнути». «Та йди ти в дупу», – крикнув мій друг і побіг за автобусом, ще не усвідомивши про втрачені 260 грн. З цими бентежними думками доїхали до Покхари. На цьому наш трекінг закінчився і почалась екскурсійна програма.

І на останок декілька слів

Оптимальний час для трекінгу це квітень-травень і вересень-жовтень (адже в усі решта місяців, несприятливі погодні умови, созон дощів і холодно). Вартість квитків на момент подорожі була 5600 грн.

Їжа на всьому маршруті була смачна і в достатній кількості, скрізь було розмаїття кнайп та кафе, але чим вище в гори тим вони були дорожчі. Мені особисто сподобались момо, тибетський хліб, чапаті, піца, далбат (блюдо з рису та спеції). Середня вартість порції від 10 до 80 грн.

Якщо винаймати житло і купувати в хазяїнів їжу, то вартість житла знижується в 2-3 рази. В кімнатах відсутні розетки, тому, щоб поставити щось на підзарядку, доведеться окремо доплатити. Вартість проживання приблизно 10-15 грн на чоловіка

Якщо важко за собою тягнути величезний рюкзак, можна найняти собі портера. В день це буде коштувати 15$. Портеру можна віддати нести не більше 20 кг

Краєвиди в Непалі настільки ж гарні, на скільки і різноманітні: бананові пальми, хвойні дерева, кам’яні міста, льодові печери та озера, рожевий схід сонця та фіолетовий захід, неймовірно різноманітні співи пташок та аромати свіжого гірського повітря. Це все додавало сил, забувалась біль і втома, це варто того, щоб побачити на власні очі і відпочити.